На наступний ранок ми стали готуватися до повернення в Шакпорі. Ми не поспішали - приємно було проводити час в Поталь. Я піднявся на дах, щоб востаннє глянути на околиці через трубу телескопа. На даху монастиря Шакпорі молодий слухняний ¬ ник читав, лежачи на спині. Іноді він підводився, підбирав дрібні камінці і кидав їх униз на лисини проходили повз ченців. У підзорну трубу було добре видно, як бешкетник лукаво спостерігав зі свого укриття за розгубленими ченцями, задирає догори голо ¬ ви. Мені стало ніяково від думки, що Далай-лама і мене міг бачити за подібного роду заняттям. Я вирішив, що відтепер мої забави в Шакпорі повинні відбуватися в місцях, не видимих з боку Потали. Настала година від'їзду. Пора було прощатися. Ми подякували всім лам за наданий люб'язний прийом; особливо вдячні ми були особистою економу Наімудрейшего. Він займався поставками продук ¬ тів з Індії. Здається, він мені симпатизував, тому що на проща ¬ ня підніс смачний подарунок, який я тут же з'їв. Підкріпивши ¬ шись, ми відправилися в зворотний шлях до нашої Залізної Горі. Ледве ми спустилися до середини сходів, як хтось гукнув нас. Нахо ¬ дівшіеся поруч ченці стали робити нам знаки, щоб ми озирнулися. Ми зупинилися. Захеканий монах наздогнав нас і вручив послання ламі Мінгьяру Дондупу. - Почекай мене тут, - сказав учитель, - я не затримаюсь. Він повернувся і не поспішаючи пішов вгору по сходах. Знічев'я я став розглядати Лхасу, будинок моїх батьків. Воспомина ¬ ня нахлинули на мене. Я відвернувся - і ледь не впав від неожіданнос ¬ ти: прямо на мене їхав на коні батько. Наші погляди зустрілися. Обличчя його витягнулося від подиву. Але він мовчки проїхав повз, більше не глянувши на мене жодного разу. Я з невимовним болем дивився йому вслід. - Батько! - Вирвалося в мене з грудей. Але він спокійно продовжував свій шлях, як ніби не чув мого голосу. Очі мені обпекли гарячі сльози, все змішалося і попливло кудись убік, мене почало лихоманити. Мені довелося мобілізувати всю свою волю, щоб зберегти самовладання і не ганьбитися при всіх, та ще на сходах храму Потала. Я випростався, напустив на себе побільше важливості і знову як ні в чому не бувало став роздивлятися Лхасу.
Через півгодини повернувся лама Мінгьяр Дондуп. Він вів за собою ще одного коня. - Швидше в сідло, Лобсанг, нам треба заїхати в Сірка, там з одним з настоятелів сталося нещастя. До сідел були приторочені сумки з інструментами Вчителя. По дорозі Лінгхор ми проскочили галопом мимо мого будинку. Жебраки рас ¬ ступати, даючи нам дорогу. Ми досить скоро приїхали в монастир Сірка, де нас вже чекали кілька ченців. Зіскочивши на землю і підхопивши сумки, ми в супроводі абата попрямували в приміщення ¬ ня, де лежав на спині нещасний старий. Обличчя його вже прийняло землистий відтінок, життєві сили готові були залишити тіло в будь-яку хвилину. Лама Мінгьяр Дондуп попросив закип'ятити воду; вода була готова, її тут же принесли. Учитель кинув туди трави. Поки я розмішував настій, він оглядав старого, який при падінні розбив голову. Розплющений черепна кістка тиснула на мозок. Коли трав'яний настій охолонув, ми обмаль їм лоб хворого; цим же настоєм мій учитель вимив руки. Потім він дістав з сумки гострий хірургічний ніж і швидко зробив глибокий, до самої кістки, надріз у вигляді букви U. Завдяки дії трав кровотеча було слабке. Сно ¬ ва пішли в хід примочки. Потім Мінгьяр Дондуп відвернув надрізаний ¬ ний клапоть шкіри; оголився розбитий ділянку черепа. З найбільшою обережністю вчитель став досліджувати те місце, де тріснута від Удару кістка змістилася всередину черепа. Ще раніше він поклав несколь ¬ ко інструментів в банку з дезінфікуючим розчином; тепер він вийняв звідти два срібних стрижня з розплющеними зубчастими кінцями. Він ввів тонкий кінець одного зі стрижнів в найширше місце пролому черепа, зафіксував його, а іншим захопив край кістки, намагаючись поставити її на колишнє місце. - Лобсанг, передай мені банку, - сказав він, підтримуючи кістка стрижнем. Я простягнув йому банку, з якої він витягнув срібний шип - невеликий трикутний клин. Він вставив клинчик в щілину меж ¬ ду цілою частиною черепної коробки і уламком кістки, який тепер злегка піднімався над нормальним рівнем. Потім він обережно став натискати; уламок злегка змістився вниз. Учитель продовжував Надав ¬ вати; ще невелике зусилля - і кістка встала на своє місце. - Тепер шов зростеться; срібло - інертний метал і не викличе ускладнень. Учитель ще раз промив рану трав'яним настоєм і обережно подат ¬ жив відвернутися клапоть шкіри на колишнє місце. Розріз він зшив кінським волосом, продезинфікувавши його в киплячій воді, після чого змастив всю рану маззю на рослинній основі. Потім наклав на голову пов'язку, яку попередньо прокип'ятити. Старий поступово приходив до тями після того, як усунено був тиск кістки на мозок. Ми поклали його на подушки так, щоб він знаходився у напівсидячому положенні. Я чистив інструменти, кип'ятив їх і акуратно розкладав по сумках. В ту хвилину, коли я мив руки, старець відкрив очі і слабо посміхнувся, дізнавшись схилився над ним Мінгьяра Дондупа: - Я знав, що тільки ти зможеш допомогти мені, тому й послав за тобою в Поталь. Мої обов'язки на землі ще не виконані, і я не готовий залишити своє тіло. Мій Наставник подивився на нього уважно і сказав: - Ти видужаєш. Кілька днів дискомфорту, можливі прис ¬ тупі головного болю, а потім все пройде, і ти знову почнеш за свої справи. Але поки що хто-небудь повинен чергувати біля твого ліжка. Через три-чотири дні всяка небезпека мине.
Я стояв біля вікна і з цікавістю спостерігав за життям незнайомого монастиря. Лама Мінгьяр Дондуп підійшов до мене: - Ти вів себе молодцем, ми будемо разом займатися медициною. А зараз підемо знайомитися з життям цієї громади, вона дуже непо ¬ Хожай на нашу. Ми залишили старого настоятеля на піклування лами і вийшли в коридор. По чистоті тутешньому монастирю було далеко до Шакпорі. Та й дисципліна, схоже, була не на висоті. Ченці бродили туди і сюди, як мені здавалося, безцільно і безконтрольно. У порівнянні з нашими храми виглядали менш доглянутими. Навіть аромат пахощів здавався тут якимось гірким. У дворі грали ватаги дітлахів - в Шакпо ¬ ри діти майже завжди працювали. Майже не чути було клацання молить ¬ ських млинів - зрідка їх крутили старі ченці. Загалом - ні чистоти, ні дисципліни, ні порядку, до яких я вже звик. - Ну, Лобсанг, не хочеш ти залишитися тут і вести вільне життя, як і всі тут? - Запитав мене вчитель. - Звичайно, ні! Вони схожі на юрбу дикунів. Мій Наставник розсміявся: - Сім тисяч дикунів! Чи не забагато? Досить жменьки шалапутів, щоб кинути тінь на всю громаду, чи не так? - Цілком можливо, - відповідав я. - Однак назву своєму мо ¬ настирю вони дали красиве - «Жива огорожа з шипшини», хоча я б назвав його по-іншому ... Лама дивився на мене і посміхався: - Думаю, ти б навів тут порядок. Я зайвий раз переконався в тому, що в нашому монастирі панувала будів ¬ жайшая дисципліна, в той час як в інших монахи що хотіли, те й робили. Хотілося їм байдикувати - вони байдикували, і ніхто їм слова не говорив. Монастир Сірка, або «Жива огорожа з шипшини», знаходився в п'яти кілометрах від Потали і входив в систему монастирів із загальною назвою «Три престолу». Найбільшим монастирем в цій групі вважався Дрепунг з 10 тисячами ченців. Потім йшли Сірка з 7500 мона ¬ грубіянь і Гендай, де було близько 6 тисяч ченців. Всі три монастирі походили на справжні міста з вулицями, храмами, навчальних закладів ¬ ями, різними адміністративно-господарськими будівлями. Вулиці патрулювали стражниками з провінції Кам. Зараз, зрозуміло, їх місце зайняли китайські солдати. Шакпорі був невеликим, але дуже впливовим монастирем. Як «Храм Медицини», він був у ті часи осередком медичних наук і мав значне представник ¬ ство в складі тибетського кабінету міністрів. У Шакпорі нас навчали прийомам дзюдо. Я вживаю слово «дзю ¬ до» для більшої ясності, оскільки уряд Тибету назва цього виду боротьби - «Сунгтру Кьен-ка-тіль де-по ле-ле-по» - неможливо пере ¬ вести. Неперекладний і відповідний технічний тибетський термін - «Амар». Насправді дзюдо - лише початкова, елементарна щабель тибетської боротьби. Не в кожному монастирі вивчали боротьбу, але нам, майбутнім ламам-лікарям, знання елементів і прийомів боротьби необ ¬ хідно було для самоконтролю, а також в якості засобу обезболіва ¬ ня або виключення свідомості пацієнта (скажімо, при хірургічному втручанні). Ці ж навички бували дуже до речі під час поїздок в небезпечні райони - адже куди тільки не доводилося їздити ламам-медикам ... Старий Тзу був справжнім професором дзюдо, можливо, промінь ¬ шим борцем у Тибеті. Почавши навчати мене з чотирьох років, він розкрив мені багато секретів цієї боротьби, відомі лише йому одному. У сущ ¬ ності, він передав мені все, чим сам володів, - заради задоволення добре виконаною роботою. За нашими поняттями, боротьба - засіб самооборони і самоконтролю людини, а не спосіб завойовувати призи. У Тибеті кажуть, що сильна людина може дозволити собі бути м'яким і добрим, а бузотерство, хвастощі і задерикуватість - доля слабких. Наше дзюдо дозволяє присипляти людини під час лікування пе ¬ релома кістки або видалення зуба, щоб він не відчував болю. Ми вміли без особливих зусиль і ризику ввести людину в несвідомий стан на кілька хвилин або годин. Він про це навіть не здогадувався, а очнув ¬ шись відчував себе як звичайно. Було цікаво спостерігати за таким пацієнтом. Якщо він говорив у момент втрати свідомості, то, проснувся ¬ шись, продовжував розмову з перерваною фрази. Очевидно, що такі методи анестезії таять у собі певну небезпеку, тому ними дозволяють користуватися тільки тим, хто пройшов суворі кваліфікує ¬ ційних випробування. Ці методи включають в себе і прийоми дзюдо, і елементи миттєвого гіпнозу. Фахівці, які пройшли подібну підготовку, піддаються також спеціальним гіпнотичному блоки ¬ вання, яке виключає спроби зловживання отриманими можливостями. Ламаїстський тибетський монастир - це не просто місце, де жи ¬ вут ченці і релігійно налаштовані люди, але це цілий автономний місто зі своїми службами і своїм комфортом. У нас був театр, де ставилися п'єси на традиційні релігійні сюжети. Наші музиканти завжди готові були блиснути своїм мистецтвом і підтвердити свою перевагу над музикантами інших монастирів. Ті ченці, у яких водилися гроші, могли купувати продукти, одяг, книги, предмети розкоші. Бажали зібрати гроші мали можливість по ¬ класти їх на рахунок в спеціальному закладі на кшталт банку. У кожному співтоваристві людей є злочинці. Наших порушників законів арес ¬ товивалі монахи-поліцейські і направляли їх до суду, який і визна ¬ ділячи міру покарання. І якщо суд визнавав людину винною, то злочинець відбував покарання у виправній в'язниці монастиря. Різні школи відповідали різним талантам і нахил ¬ ності дітей. Обдарованих всіляко підтримували, а нероби могли спати або проспати все своє життя - але тільки не в монастирі Шакпорі. Взагалі в Тибеті вважається, що на життя ближнього воздейс ¬ твовать неможливо, і є тільки надія, що при наступному пере-втіленні відстав надолужить згаяне. У Шакпорі було інше правило: тому, хто не добивався успіхів, пропонувалося залишити монастир і відправлятися на всі чотири сторони в пошуках більш легкого життя. За хворими у нас був встановлений хороший догляд. У кожному монас ¬ тире був госпіталь, де хворих лікували ченці, досвідчені в медицині і в елементарній хірургії. Такі фахівці, як лама Мінгьяр Дондуп, викликалися тільки у випадках особливо складних операцій. З тих пір як я покинув свою батьківщину, я чув від багатьох західних фахівців, що в Тибеті стверджують, ніби в чоловіка серце розташоване в лівій частині грудей, а у жінки - в правій. Мені, звичайно, смішно чути таку нісенітницю: в нашому розпорядженні було достатньо трупів для ана ¬ томірованія. Забавляло мене й те, що за тибетцями на Заході устано ¬ вилася репутація «брудних людей», що у нас широко поширені венеричні захворювання. Ті, хто пише і говорить подібну нісенітницю, напевно не відвідували свої власні неафішовані місця в Ан ¬ глії чи США, де громадянам пропонується «безкоштовне і таємне ліку ¬ ня». Ми дійсно не чисті - так, деякі наші жінки, наприклад, густо мажуть обличчя спеціальними мазями, яскраво фарбують губи - щоб не промахнувся той, для кого важливо їх місце розташування. Більше того, наші жінки користуються лосьйонами, що додають волоссю особливий блиск або відтінок, а іноді навіть вищипують брови і фарбують нігті - звичайно, є всі підстави оголосити таких жінок «брудні ¬ ми і легковажними»! Однак повернемося до нашого монастиря. До нас часто наїжджали гості - торговці, ченці - і зупинялися в монастирському готелі. За власний рахунок, зрозуміло! Не всі монахи було холостяками. Тим ченцям, які вважали, що «добрість целібату» несприятливо позначається на розвитку їх духу, дозволялося вступати в секту «Червоних шапок» і одружитися. Але такі становили меншість. У релігійному житті керівний клас формувався з людей, дали обітницю мети ¬ бата, - з секти «Жовтих шапок». У спеціальних монастирях монахи і монахині працювали пліч-о-пліч. Тут складалася більш м'яка атмос ¬ фера і побут, ніж в чисто чоловічих монастирях. У деяких монастирях друкувалися власні книги. У них же виготовлялася і власна папір. Виробництво її було шкідливим для здоров'я, оскільки вимагало застосування токсичних речовин, що добуваються з кори деяких дерев. Ці отрути охороняли папір від комах, але у людей від них сильно боліла голова, іноді последс ¬ твія бували і більш серйозними. Наш друкарський шрифт робиться не з металу. Усі друковані сторінки виконуються на формах із спеціального дерева - спочатку наноситься фарбою текст чи малюнки, після чого вся незакрашенних частина дерева вирізує на достатню глибину. Готова форма може виявитися досить складною і мудрої. Розміри форм досягали 1 метра в ширину і 0,5 метра у висоту. Сторінки навіть з найменшої помилкою відбраковуються. Сторінки наших книг не схожі на стра ¬ ниці звичайних європейських книг. У нас ширина зазвичай значно перевищує висоту. Сторінки ніколи не зшиваються, вони утримують ¬ ся у вигляді книги тільки двома дерев'яними обкладинками, прикрашеними гравіюванням. Під час друкування форма кладеться на горизонтальну поверхню. Один з ченців наносить на неї валиком рівний шар чорнила. Інший укладає лист на форму, а третій тут же проходить по ньому важким валиком. Четвертий монах знімає готову сторінку і передає її учневі-друкареві, який розкладає сторінки по по ¬ рядку. Дуже рідко лист виходить змазаним або забрудненим; іс ¬ зіпсовані листи ніколи не потрапляють до книги, вони відкладаються в сторону і використовуються в навчальному процесі. У Шакпорі сторінки на ¬ ших навчальних посібників були ще більше, їх розміри - приблизно 2х 1, 3 метри. На такій сторінці може поміститися малюнок людини в нату ¬ ральному величину з усіма його органами. З подібних друкованих форм робилися навчальні настінні плакати, які ми потім розфарбовуючи ¬ ли. Були у нас і астрологічні карти. Карта, по якій складався гороскоп, являла собою квадрат зі стороною близько півметра. Вона показувала положення планет в момент зачаття і народження ребен ¬ ка. Залишалося тільки внести в спеціальні перепустки на картах дані з точних математичних таблиць, які розраховувалися в нашому монастирі. Після огляду монастиря «Жива огорожа з шипшини», кото ¬ рий в моїх очах явно програвав Шакпорі, ми пішли відвідати старого настоятеля. За ці дві години його стан значно покращився ¬ лось, він виявляв більше інтересу до навколишнього світу. З усього було видно, що старець дуже поважав Мінгьяра Дондупа і годував біль ¬ вані прихильність до нього. - Ми їдемо, - сказав мій учитель. - Я залишаю вам порошки з трав. Ченця, який буде за вами доглядати, я навчив, як ними користуватися. З цими словами він вийняв із сумки три маленьких шкіряних мешоч ¬ ка і передав абатові. Для старого вони означали життя замість смерті. У дворі нас очікував монах, який тримав за вуздечку добре відпочивши ¬ ших коней. Коні прядалі вухами, їм не терпілося рвонути навскач. Чого не скажеш про мене. На щастя, лама Мінгьяр Дондуп також віддавав перевагу неквапливу їзду. Монастир «Жива огорожа з ши ¬ повніка» знаходився в трьох з половиною кілометрах від окружної дороги Лінгхор. Я не відчував ніякого бажання їхати повз будинок батьків. Мій Наставник як ніби прочитав мої думки: - Ми перетнемо дорогу і проїдемо по вулиці книжкових крамниць. Торо ¬ піться нам нікуди. Завтра буде день, якого ми ще не бачили. Побачити книжкові ряди, де торгували китайці, послухати жаркі щодо ціни, спори, які доходили до сварок, було дуже заманливо. На іншій стороні вулиці перебував чорт - символ безсмертя душі. Позаду нього височів прекрасний храм, куди нап ¬ равлять натовпу ченців з монастиря Шада гомпа. Через кілька хвилин ми наблизилися до групи будівель, тісно жавшіхся один до одного під покровом храму Джоканг. «Ось, - подумалося мені, - чи давно ще вільним хлопчиськом бігав я тут і не збирався стати ченцем; хорошo б все це виявилося сном, як здорово було б прокинутися!» Проїхавши ще небагато, ми звернули праворуч і рушили далі чepeз міст Черепахи. Повернувшись до мене, лама Мінгьяр Дондуп про ¬ повинен розмову: - Все ще не хочеш бути монахом? Даремно. Життя монаха дуже цікава. В кінці цього тижня ченці відправляються в експедицію в гори для збору трав. Але в цей раз ти з ними не поїдеш. Краще ми з тобою позайматися, щоб ти склав іспит на Трапп, коли тобі испол ¬ нітся дванадцять років. А в гори я тебе збираюся взяти в інший раз: це буде незвичайна експедиція, ми підемо в такі місця, де ростуть ред ¬ чайшей трави. Ось нарешті і виїзд з села Шо. Наближаємося в Паргу Калінга, західному входу в долину Лхаси. Тут ми побачили жебрака, з переляку притиснувся до стіни: - О святий і почтеннейший лама-лікар, не лікуй мене від моїх бо ¬ лезнь, зглянься наді мною, інакше я втрачу останнього шматка хліба. Особа вчителя було сумним, коли ми проїжджали через ворота під чортеном. - Скільки жебраків, Лобсанг! І навіщо ми їх стільки терпимо! Це через них адже поширюються за кордоном безглузді чутки про Тибет. Коли разом з Незрівнянним я був у Китаї і Індії, я чув там розмови про наших жебраків, Люди не підозрюють, що деякі з жебраків дуже багаті. Тільки після здійснення Пророцтва на рік Же ¬ лезнь Тигра (у 1950 році китайці вторгнуться в Тибет) всім жебракам доведеться працювати. Ні ти, ні я цього не побачимо. Ти будеш жити в заморських країнах, а я повернуся в Небесні Поля. Мені стало не по собі від думки, що настане день і мій дорогий гуру покине мене, залишить нашу землю. Тоді я ще не зовсім добре розумів, що життя на землі - не що інше, як ілюзія, серія випробу ¬ бувань, школа. Та й що я міг знати про поведінку людини перед обличчям смерті? Досвід прийшов потім! Минувши Кунду Лінг, ліворуч ми побачили дорогу, яка вела до Же ¬ корисної Горі. Я з цікавістю розглядав скульптури з кольорового каменю, що тяглися по одну сторону дороги. Але день хилився до заходу сонця, і не можна більше було гаяти часу. Погойдуючись у сідлі, я розмірковував про збирачів трав. Один раз на рік ченці з Шакпорі направляються в гори за травами, які потім сушать і складають у непроникні мішки. Там, у горах, криються величезні лікарські багатства. Фак ¬ тично, дуже мало людей побували у високих горах, де зустріч ¬ ються настільки дивні речі, що про них не можна розповісти. Що ж, в цьому році я не поїду, але я буду добре вчитися, і лама Мінгьяр Дондуп візьме мене в таку експедицію, коли я буду готовий! Астрологи передбачили, що іспит на Трапп я здам з першої спроби; але я знав, що мені належить серйозно попрацювати: пророкування збудеться, якщо я і сам гарненько постараюся. Мій рівень розумового розвитку уівідповідності ¬ твовал щонайменше вісімнадцятирічному віком, і я, як зви ¬ но, постійно перебував серед старших хлопців. І розраховувати прихо ¬ ділось тільки на власні сили. |
