Як раз в цей період відбулася наша експедиція у високогір'ї Тянь-Шаню. Я обмежуся лише коротким описом, оскільки не вистачило б і кількох томів, щоб описати її докладно. Далай-лама особисто благословив кожного з п'ятнадцяти чоловік, що брали участь в поході, ми осідлали мулів і, відчуваючи надзвичайний підйом духу, вирушили в дорогу. Мули можуть пройти там, де коням це не під силу. Не поспішаючи добралися ми до Тенгрі Цо, де спустилися до величезного озера Цзілінь Нор. Рухалися ми весь час на північ. Повільно перева ¬ лів через хребет Тангла, ми опинилися в недослідженому районі. Скільки днів тривало нашу подорож? Важко відповісти точно, оскільки відлік часу втратив для нас значення. Ми не спе ¬ шили. Просуваючись без напруги, ми економили сили для рішуче ¬ ного переходу. У міру нашого просування вглиб високогірних районів і на ¬ бору висоти навколишня місцевість все більш нагадувала місячний пий ¬ заж з гірськими хребтами і кратерами, подібними до тих, які я бачив через телескоп в Поталь. Перед нами тягнулися, здавалося, одні і ті ж нескінченні гірські ланцюги, одні й ті ж бездонні ущелини. Наше прод ¬ Віжен ставало все більш важким і уповільненим. Незабаром прийшов час, коли допомогти нам вже не могли і мули. Навіть їм не вистачало кисню, до того ж вони не могли перетнути скелясту ущелину, через яке люди перебиралися за допомогою спеціальних тросів, виготов ¬ лених зі шкіри яків. Ми знайшли підходяще місце, в якому залишили мулів, а з ними п'ять чоловік, сили яких були під кінець. Скелястий контрфорс, що нагадував ікло вовка, звернений до неба, захищав їх від вітру, продувають голу місцевість з усіх боків. У підстави гори ми виявили поглиблення зразок печери. Крута стежина спускалася в невелику долину з рослинністю мізерною, але доста ¬ точної для корму мулів. Невеликий сріблястий струмок протікав по долині, а потім падав з прямовисної скелі на тисячі метрів вниз. Висота падіння води була такою, що ніякі звуки знизу не долинали. Тут ми відпочивали два дні перед найважчим етапом піднесення в гори. І ось почався підйом. Поклажа набила мозолі і шишки на спинах і плечах, повітря не вистачало. Було таке враження, що легені можуть розірватися від перенапруги в будь-яку хвилину. Але ми продовжували йти і йти вгору, над прірвами і ущелинами. Часто доводилося користуватися залізними кішками, прив'язаними до кінця шкіряного каната. Ми закидали їх вгору, чіплялися ними за уступи або тріщи ¬ ни і просувалися, піднімаючись все вище, перебиралися через расщелена ¬ ни, по черзі забираючи кішки за собою. Для того, щоб звільнити перший канат, ми користуватися другим канатом. Іноді ніяк не уда ¬ валось зачепити кішку. Так як канат, на якому, подібно до маятника, розгойдували кішку перед тим, як закинути, одним кінцем прив'язі ¬ вався до поясу, прийом цей був досить небезпечний і його проробляли по черзі. Один з ченців розгойдав кішку з такою силою і кинув її так далеко, що потужний ривок зірвав його з опори. Монах вдарився об протилежну скелю й розбився на смерть. Ми витягли мертве тіло і помолилися за душу загиблого. Могилу в скелях неможливо було вирити, і ми залишили тіло на розправу вітрам, дощу і птахам. Інший монах змінився в обличчі, коли прийшов його черга кидати кішку. Пам'ятаючи про пророцтва, я зголосився кинути замість нього. Предс ¬ показання, однак, не заважали мені робити всілякі предос ¬ торожності, але руки у мене все-таки тремтіли, коли після кидка я потягнувся, щоб вчепитися за найближчий виступ. Кидок виявився вдалим. Перебравшись на другий бік ущелини, я закріпив дру ¬ рій канат; по утворився підвісному переходу ченці один за одним перебралися до мене, чіпляючись за канат руками і утримуючись на ньому за допомогою схрещених ніг. Вітер люто шарпав їх одяг і утруднював дихання. Діставшись до вершини, ми трохи перепочили і випили чаю. На цій висоті чай закипав швидко, але майже не зігрівав. Трохи підкріпившись, ми знову взялися за свою поклажу і рушили даль ¬ ше. Незабаром наш шлях перегородив льодовик, ще більше утруднити про ¬ рух вперед. Не було в нас ні ошипованних черевик, ні ледору ¬ бов, ніякого іншого спорядження альпіністів. Були тільки унти, шерсть на підошвах яких «вгризалася» в сніг, та канати. Між іншим, пекло, згідно тибетської міфології, - це страшний холод. Для нас вогонь - благо. Його протилежність - холод, якраз те, що і супроводжувало нас на нашому шляху. Ці думки прийшли мені в голову вже під час експедиції. Три дні ми йшли по льоду, замерзаючи на вітрі і чекаючи, коли ж скінчаться наші муки. Нарешті льодовик звузився і пішов між скеля ¬ ми. Мов сліпі, скочувалися ми один за одним по схилу, не знаючи і не відаючи, куди веде наш спуск. Через кілька кілометрів, обігнувши відріг гори, ми побачили перед собою стіну білого і густого туману. А може, це був сніг? Або хмара? Неможливо було визначити, на яку відстань цей туман тягнеться. Так, це був саме туман, і ми в цьому скоро переконалися - вітер переганяв з місця на місце його краю. Лама Мінгьяр Дондуп, єдиний серед нас, хто вже бував тут, посміхнувся, задоволений. - Ну, відчайдушні голови, молодці, що дійшли. Тепер ви отримаєте справжнє задоволення. Те, що постало перед нами, навряд чи можна було назвати удоволь ¬ ністю. Туман, холод, лід під ногами і над головою крижане небо. Ост ¬ рие каміння стирчить з-під льоду немов вовчі ікла, багато хто з нас вже злякався. Де ж задоволення, обіцяні Учителем? Ми входимо в сирий і холодний туман, відчужено просуваючись вперед до невідомого, щільніше закугиваясь в сукні, намагаючись дзв ¬ вати в собі хоча б ілюзію тепла, задихаючись і тремтячи від холоду. Даль ¬ ше, ще далі. Раптом ми зупиняємося, вражені і приголомшений ¬ ні. Це навіть страшно. Туман став гарячим, земля під ногами ще гаряче! Ні про що не відають ченці, що йдуть позаду, напирали. Лама Мінгьяр Дондуп голосно розсміявся. Поборів хвилинну розгублений ¬ ність, ми пішли вперед наосліп, поклавши руки кожен на плечі впе ¬ реді йде. Найперший обмацував дорогу ціпком. Під ногами шелестіла галька, пісок, каміння. Галька? Пісок? А де ж льодовик, де лід? Раптово туман почав рідшати, і через кілька хвилин закінчився. Один за одним виходили ми з туману ... Після холоду мені здалося, що ми знаходимося на Небесних Полях. Я протер очі - руки були гарячі ¬ ми; я спробував ущипнути камінь, стукнув по ньому кулаком, щоб переконатися, що живий. Але я був живий, і навколишнє не було галлюціна ¬ єю - всі вісім супутників стояли поруч зі мною. Навряд чи можливо, щоб усі ми одночасно і раптово перенеслися в один і той же потойбічне місце! І якщо це все ж сталося, то куди подівся десятий, який розбився на скелях? І заслужили Чи ми все цей рай, відкривши-шійся нашому погляду? Тридцять ударів серця тому ми ледве не вмирали від холоду, а зараз ми були на грані нудоти від спеки. Повітря як би світився, земля диміла. Біля ніг виривалася з-під землі, прямо серед хмар пара, невелика річка. Всюди буйно росла зелень з такими великими листками, яких я ніколи раніше не бачив. Трава доходила до колін. Ми просто заціпеніли від подиву. Лише лама Мінгьяр Дондуп про ¬ продовжував весело сміятися. - Якщо я так само реагував в перший раз, то добре ж я виглядав, - сказав він. - Ви, напевно, вважаєте, хлопці, що боги льоду знову зіграли з вами жарт! Боячись злякати бачення, ми озиралися навколо. - Нам треба перестрибнути через цю річку, - продовжував він. - Стрибайте з усіх сил, інакше зварити в окропі. Ще кілька кіло ¬ метрів - і ми дістанемося до чудового місця, там і відпочинемо. Він, як завжди, мав рацію. Всього три кілометри - і ми бійся ¬ лися на товстому килимі з моху, попередньо знявши верхній одяг. Було спекотно, як в парилці. Всюди росли такі дерева, яких я ні ¬ коли не бачив у житті і, ймовірно, більше ніколи не побачу. Кругом рясніли квіти найяскравіших забарвлень. Виноградні лози обвивали стовбури та гілки дерев, плоди гронами звисали вниз. Не ¬ далеко від галявинки, на якій ми відпочивали, знаходилося озеро; круги на поверхні води біля очеретів вказували, що життя в ньому вирує. Нас таки не полишало відчуття, що ми зачаровані. Першим приз ¬ наком чарівництва була спека. Куди подівся холод, який тільки що оточував нас? На це питання ніхто не міг відповісти. Рослинність вражала прямо-таки тропічної розкішшю. Не ¬ які види птахів навіть сьогодні згадуються мені як казкові. Місцевість виглядала вулканічної. Гарячі джерела виривалися з-під землі, в повітрі стояв запах сірки. Учитель заявив нам, що, наскільки йому відомо, у високогір'ї Тянь-Шаню є тільки два та ¬ ких місця. Вулканічне тепло і гарячі джерела розтопили лід, пояснював він, а розігрітий повітря утримується з усіх боків високі ¬ ми скелями. Густий білий туман, через який ми пройшли, утворювати ¬ вався на кордоні ділянок з двома видами джерел - холодних і гарячих. Він розповів нам, що знаходив тут скелети гігантських жи ¬ Вотня. Тварини ці в їх натуральному вигляді повинні були досягати у висоту від шести до десяти метрів. Пізніше я сам бачив кілька таких кістяків. Саме в цьому районі я вперше зустрів йєті - сніжного чоло ¬ століття. Я був зайнятий збиранням трав, як раптом щось змусило мене підвести голову. Істота, про яку я чув безліч розповідей, знаходь ¬ лось від мене метрах в десяти. У Тибеті батьки часто лякають їм расшалівшіхся дітей. - Ведіть себе тихо, - каже мати, - а то єті за вами прийде. Ну от, подумав я, за мною він таки прийшов. Не можу сказати, щоб це мені доставило тоді особливе задоволення. Протягом хвилини, яка здалася мені вічністю, ми дивилися один на одного, обидва заціпенівши від страху. Потім він якось дивно Промяукал, немов малень ¬ кий кошеня, і простягнув у мою сторону руку. Голова його, точніше лобова частина голови, була зрізана похило і прямо змикалася з густими бровами. Підборіддя видавався слабо, зате величезні зуби, навпаки, замет ¬ но випиналися вперед. Якщо б не відсутність чола, то черепна коробка йєті, мабуть, за розмірами не відрізнялася б від черепа сучасної людини. Кисті рук і ступні ніг - величезні і клишоногі. Ноги крі ¬ ші, довжина рук набагато перевершує довжину рук людини. Я помітив, що, подібно людям, при ходьбі він спирається на зовнішню сторону ступень (чого не буває у мавп). Я не міг відвести погляду від нього. А коли я сіпнувся, мабуть від страху, єті, видавши гортанний крик, повернувся до мене спиною і Прижов ¬ ками побіг геть. Здавалося, що він підстрибує на одній нозі, насправді ж він пересувався гігантськими стрибками. Майже одновре ¬ менно з ним я теж поставив дременув, але в протилежному напрямку. Згодом, згадуючи деталі цього епізоду, я прийшов до висновків ¬ нію, що, схоже, побив усі національні рекорди з бігу для висот понад п'ять тисяч метрів над рівнем моря! Пізніше ми бачили єті неодноразово, щоправда здалеку. Варто було їм нас помітити, як вони тут же поспішали сховатися. Зрозуміло, нам і в голову не приходило шукати з ними зустрічей. Лама Мінгьяр Дондуп сказав нам, що єті - це представники відсталою людської гілки, що їх еволюція пішла в іншому напрямку і що вони зазвичай тримаються від людей в стороні. Втім, додав він, існує багато переказів про йєті, що спускалися з високогір'їв і наближалися впритул до міс ¬ там проживання людей, де їх бачили вже багато. В народі ходять також оповідання, що бували випадки, коли самці-єті тягли з собою дружин ¬ щин. Може бути, це диктувалося простим інстинктом продовження роду? Згодом я чув і підтвердження цим історіям: ченці ¬ ні не одного монастиря розповідали нам, як йєті крали їх сестер серед ночі. Але моя необізнаність не дозволяє мені багато гово ¬ рить про ці речі. Єдине, що я можу стверджувати, - я їх бачив, і великих, і маленьких. Бачив я і їх скелети. Люди, звичайно, можуть сумніватися в правдивості того, що я расска ¬ зувати про зустрічі з йєті. «Снігова людина» присвячено сотні статей, висунуто безліч гіпотез. Але самі автори найчастіше не можуть похвалитися, що вони його бачили. А я бачив йєті. Марконі свого часу викликав загальний сміх і жарти заявою, що він пошле сигнал по радіо з іншого берега Атлантики. На Заході були і такі вчені, які стверджували, що людина не здатна витримати швидкість 50 км / год через тиск повітря, яке для нього виявиться смертельний ¬ вим. Було багато суперечок і про рибу, яку потім охрестили «живим копалин». Однак її в кінці кінців виловили, і вчені взялися її розсікати і вивчати. (Мова йде про целакант. - Прим.перекладача) І якби людина Заходу міг це зробити, то наших бідних йєті живо б переловили, розсікли і помістили в банки зі спиртом. Взагалі, звичайно, вони тільки тому й збереглися, що давно витіснені в високогірні райони, майже недоступні для лю ¬ дей. Та й збереглася-то зовсім нечисленна популяція. Спочатку вони наганяли на людей страх. Але потім люди стали ставитися з сочув ¬ ністю до цих істот, приреченим на вимирання. Я готовий, коли китайців виженуть з Тибету, повісті в гори експеді ¬ цію скептиків і показати їм йєті. Хотілося б подивитися, як відне ¬ сутся до моєї пропозиції ділові люди, - адже за таку подорож багато будуть згодні дуже дорого заплатити. Над цим варто подумати ¬ мати. Правда, знадобляться кисневі маски, доведеться найняти но-сільщіков. Що ж стосується мене, то я одягну лише старе плаття ченця. Кінокамери дозволять нам засвідчити істину. У нас тоді камер не було. Стародавні тибетські легенди оповідають про те, що тисячі років тому море омивало багато частині Тибету. Це підтверджується наявністю ске ¬ льотів морських риб та інших морських тварин, знайдених при розкоп ¬ ках. Китайці поділяють цю думку. Табличка Ю, знайдена на піку Ку-Лу гори Хінгану в провінції Ху-Пий, свідчить, що великий Ю «тут знайшов притулок (в 2278 до різдва Христа) після спаду потопу». Потоп захопив весь Китай, за винятком самих високих місць. Під ¬ лінную табличку вкрали, але є копія з неї, яка зберігається в Ву-Чань-Фу поблизу Ханькоу. Ще одна копія знаходиться в храмі Ю-Лінь близько Шаошань-Фу. Ми ж вважаємо, що в свій час Тибет був рівнин ¬ ної країною, розташованої на березі моря, однак за незрозумілої поки причини сталися страшні землетруси, в результаті кото ¬ рих великі ділянки суші опустилися в море, а інші перетворилися на гори. Високогірні райони Тянь-Шаню як не можна краще підтверджують це: там знаходять численні останки риб, тварин. Знаходять там також раковини всіляких забарвлень, скам'янілі губки і гілки коралів. Багато видобувалося там і золота, яке можна було, як кажуть, гребти лопатою. Температура вивергають з надр Істочна ¬ ков коливається. У деяких джерелах вода кипить, в інших - Лєдяєв ¬ ва. Це країна фантастичних контрастів. Волога атмосфера з Нево ¬ образімо високою температурою через кілька метрів за пеленою туману змінюється таким холодом, який миттю вбиває всяку життя, перетворюючи тіло в тендітну бурульку. Там ростуть рідкісні тра ¬ ви - тільки заради збору їх ми і прийшли. Зустрілися нам і фрукти, яких ми ніколи раніше не бачили. Ми їх стали пробувати, і вони нам так сподобалися, що ми наїлися досхочу. І покарання не змусило себе чекати! Цілу добу, ніч і день потім, нам було не до збору трав. Наші шлунки не звикли до подібних страв. Більше ми до них і не торкалися. Навантажившись травами і рослинами до межі, ми повернулися в туман. І відразу ж нас став пронизувати страшний холод. У ті хвилини всім нам хотілося повернутися в пишну долину і залишитися жити там. Один лама не виніс нового випробування холодом. Через кілька годин після того, як ми перетнули межу туману, він звалився на землю без свідомості. Ми розбили табір і намагалися врятувати замерзаючого. Ми зробили все, що було в наших силах, намагалися його відігріти своїми тілами, але холодний вітер був сильніший за нас. Наш товариш заснув і більше не прокинувся, він помер вночі. Ношу його нам довелося поділити. Тепер ми вже були навантажені понад сили. З трудом просувались ми вперед по тисячолітньої льодової броні. Приємне тепло долини, остав ¬ ленній позаду, здавалося, підірвало наші сили, і їх нічим було віднов ¬ новить. Протягом останніх двох днів переходу, що відділяв нас від мулів, ми нічого не їли. У нас не залишилося навіть чаю. За кілька кілометрів до мети холод і позбавлення вирвали з наших рядів ще одного товариша. Він упав і більше не піднявся. А попереду нас чекала ще одна втрата: в таборі залишилося лише четверо монахів, п'ятого сильним вітром скинуло в прірву. Розтягнувшись на животі, в той час як ченці міцно тримали мене за ноги, щоб я не зісковзнув, я заглянув у прірву і побачив тіло загиблого. Його червоне плаття стало тепер криваво-червоним в буквальному сенсі. Три дні ми відпочивали і набиралися сил. Але утримували нас у таборі не стільки втома і виснаження, скільки скажений вітер, що дув між скелями; шквальні пориви піднімали в повітря камені, кидаючи ¬ ли хмари піску і осколків в нашу печеру. Вода в річці пінилася, її расхлестивало по берегах. Вночі буря стогнала так, немов жадібні демо ¬ ни кружляли навколо, вимагаючи чергової жертви. До нашого слуху доніс ¬ ся шум близького обвалу, сильно здригнулася земля: це під дією вітру підмитий водою пласт перетворився на величезний грунтовий зсув. Рано вранці, коли тільки з'явилося світло і день ще не опустився в долину, звалилася скеля нагорі, і каміння загуркотіли у нас над головою по карнизу печери. Ми тісно притиснулися до стіни печери і один до одного, боячись навіть краєм одягу висунутися назовні. Кам'яний дощ все сипав і сипав зверху, найближча скеля здригалася від глухих уда ¬ рів. У декількох метрах від нас, в тому місці, де зірвався наш товариш, став осідати грунт на краю прірви. Минуло кілька хвилин - і він обвалився, поховані під собою тіло нашого супутника. Погода, здавалося, тільки погіршується. Ми вирішили, що при будь-яких обставинах рушимо в дорогу наступного дня, якщо взагалі це буде можливо. Ми перевірили спорядження. Шкіряні канати були в хорошому стані. Ми змазали рани і подряпини мулам. До нашої радості, погода на ранок покращилася. Ми рушили додому; тепер наша група налічувала одинадцять чоловік замість п'ятнадцяти. День за днем просувалися ми вперед, ледве волочачи ниючі ноги, мули важко несли свій трав'яний вантаж. Йшли ми повільно. Час знову немов застигли ¬ ло. Від втоми крутилася голова. Раціон довелося зменшити напо ¬ Ловін - тепер ми всі постійно відчували почуття голоду. Нарешті ми дісталися до озер, де до найбільшої радості обнаружи ¬ ли, що там розбив табір купецький караван. Купці прийняли нас при ¬ ветліво, забезпечили харчами і чаєм. Ми скористалися їх гостепрі ¬ імством і трохи привели себе в порядок. Вид у нас був жахливий - в чому тільки душа трималася! Замість сукні на тілі висіли одні лох ¬ мотья. Ноги покривали криваві мозолі і садна, але зате ми повер ¬ щалісь з високогірних місць Тянь-Шаню і пишалися цим - хоча, на жаль, не всі ... Мій Учитель побував там двічі; він, напевно, був єдиною людиною у світі, виконати дві таких подорожі. Сидячи біля потріскуючого у вогні кізяка, купці з подивом слуша ¬ ли наші розповіді, похитуючи головами. Ми теж з цікавістю слухали їхні розповіді про Індію і про зустрічі з торговцями Гіндукушу. Нам не хотілося з ними розлучатися, було б добре йти далі разом, але ми прямували до Лхаси, а купці тільки що покинули її. На слідую ¬ щий день ми розлучилися, побажавши один одному всього найкращого. Багато ченці вважали для себе негожим вступати в розмову з купцями. Але лама Мінгьяр Дондул вчив нас, що всі люди, незважаючи на расу, колір шкіри і релігію, рівні. Єдине, що має значення, - це наміри і вчинки. Набравшись сил, ми заквапилися додому. Пейзаж ставав все зеленішою і зеленішою. Нарешті показалися золоті куполи Потали і нашого Шакпорі. Мули - розумні тварини. Відчувши стійло, вони заспішили до себе в Шо, ми ніяк не могли стримати їх запал. Дивлячись на них, можна було подумати, що це не ми, а вони ходили в високогір'ї Тянь-Шаню! По кам'янистій дорозі «залізної гори» ми майже неслися - до того були раді, що повернулися з Шамбали, - так ми називаємо країну північних льодовиків. Тепер нам стояла серія візитів з нагоди прибуття, але в першу чергу ми відправилися засвідчити свою повагу На ¬ імудрейшему. Далай-лама сприйняв нашу розповідь дивовижним обра ¬ зом: - Ви зробили те, що хотілося б зробити і мені; ви бачили те, що я жадав би бачити. Моя влада тут безмежна, проте я всього лише бранець свого обов'язку перед народом. Чим більшою владою наділена людина, тим більше сил він повинен віддавати тим, над ким владний. Але я віддав би все, щоб побачити те, що бачили ви. Як керівник експедиції, лама Мінгьяр Дондуп отримав по ¬ парний шарф з трьома червоними вузлами. Я - як наймолодший член експедиції - удостоївся такої ж почесті. Я зрозумів, що Далай-лама таким чином «охоплював» своїм благословенням всіх учасників! Протягом наступних тижнів ми роз'їжджали від монастиря до монас ¬ тирю, нам влаштовували зустрічі з ченцями, а ми розподіляли зібраний ¬ ні трави. Поїздка ця дала мені можливість познайомитися в іншими районами. Спочатку ми відвідали Три Гнізда - монастирі Дрепунг, Сірка та Гендай. Звідти ми дісталися до Дордже-Танга і Самье, вист-роїння на березі річки Цанг-По, у шістдесяти кілометрах від Дрепун-га. Відвідали ми і Самден, розташований між озерами Дюме і Ямдок, на висоті чотирьох тисяч шестисот метрів над рівнем моря. Як приємно після найважчого походу побродити по берегах на ¬ шей рідний Джічу - «ріки щастя»! Весь час, будь то в дорозі, на привалі або в години відпочинку, лама Мінгьяр Дондуп стежив, щоб мої заняття не переривалися. Приближувся день складання іспитів на звання лами, тому ми знову засіли у себе в Шакпорі, щоб ніщо мене не відволікало від навчання. |
