Повернулися ми якраз до святкових церемоній Ло-сар, тобто Нового року. Треба було все вичистити і привести в порядок. На п'ятнадцятий день Далай-лама прибув в головний храм, де відслужив кілька служб. Після цього він почав своє традиційну ходу по окружній дорозі ПАКОРА, що обгинає Джоканг і Будинок зборів, минув ринок і прибув до великим торговим будинкам, де процесія і зупинити ¬ вилася. Урочистість змінилася веселощами. Богів умиротворили; нас ¬ тупив годину задоволень і розваг. На величезних підставках, від десяти до п'ятнадцяти метрів у висоту, розвішані були картини і цілі барельєфи з підфарбованого масла: вони зображували сцени на релігійні теми. Далай-лама зупинявся перед кожною вистав ¬ ленній роботою. Той монастир, чия робота визнавалася найбільш вдалою, отримував звання кращого в цьому році виготівника масляних творів. Цей захід проводився щорічно. Однак у Шакпорі такого роду карнавали повагою не користувалися, їх вважали надто наївними і навіть кілька нудними, так само як і скачки коней без вершників по долині Лхаси. Найбільше нам подобались гігантські статуї наших легендарних героїв. На легкої дерев'яної конструкції, що представляє остов тіла, кріпилася величезна голова, виліплена в реалістичному стилі; всередині, як раз навпроти очей, розміщувалися масляні лампи; коли полум'я тремтіло, очі, здавалося, оживали. Усередині дерев'яного каркаса знаходився міцний чернець; стоячи на ходулях, він з байдужістю дивився на світ через прорізи в централь ¬ ної частини фігури гіганта. Цьому виконавцю, оживляє статую, погрожували найнесподіваніші і небезпечні пригоди: потрапивши однією з ходуль у вибоїну, він міг залишитися на інший, і тоді йому нелегко було втриматися в рівновазі; міг він і просто послизнутися, не бачачи як слід дороги. Найбільшу небезпеку подавали масляні лам ¬ пи: сильно розгойдавшись, вони іноді підпалювали всю статую! Одного разу, вже будучи дорослим, я дав себе умовити нести фігуру Будди, Бога Медицини. Розмір фігури перевищував сім метрів. Хіба ¬ тужавіючі одягу Будди били мене по ходулях, а оскільки ці одеж ¬ ди тільки що принесли зі складу, то з них хмарою летіла моль; як тільки почалася хода, я відчув, що просто задихаюся від пи ¬ ли - пил ця теж летіла з одягів Будди. Я почав чхати і ніяк не міг зупинитися; я відчував, що ось-ось упаду - спробуйте в такій ситуації зберігати рівновагу! До того ж від мого чхання тряслася вся фігура Будди, і гарячі краплі олії бризкали на мій голений череп, дуже, як виявилося, чутливий. Я задихався від смороду затх ¬ лой тканини, тисячі збожеволілих метеликів кружляли біля мене, та ще це гаряче масло! Взагалі масло в лампі зазвичай буває в твер ¬ дом стані, за винятком невеликої лунки навколо гнота, але спека стояла незвичайна і масло розплавилося. Маленький отвір, в яке я повинен був дивитися на дорогу, змістилося, і я майже нічого не бачив; ні поправити тканину, ні зістрибнути з ходуль, а якщо мені й вдавалося виглянути у цей отвір, то все одно їхав попереду затуляв мені огляд, і по тому, як він підстрибував і щулився, я зрозумів, що і йому доводиться так само, як мені. Але на нас дивився Далай-лама. Ніякого порятунку, тільки йти вперед, задихаючись і дожаріваясь в маслі. У той день, завдяки фізичній напрузі, задусі і спеку, я неабияк зменшив у вазі! Зате ввечері одне високопоставлена особа звернулася до мене з компліментом: - Це було прекрасне уявлення, Лобсанг, з тебе б ви ¬ йшов справжній комедіант! Я, звичайно ж, не став йому пояснювати, що все сміховинні движе ¬ ня, які його так потішили, я здійснював аж ніяк не з доброї волі. І можете не сумніватися, що після цієї пригоди я більше ніког ¬ да не носив дерев'яних фігур! Через п'ять або шість місяців мене спіткало справжнє нещастя. Несподівано налетів ураган, який підняв у повітря хмари пилу і дрібної гальки. Я як раз знаходився на даху нашого складу: мені показували, як укладати листове золото, забезпечуючи в той же час герметич ¬ ність. Порив вітру зірвав мене з даху і кинув на іншу в шести-семи метрах нижче. Ще один порив вітру - і я покотився по краю даху, зірвався з неї і, пролетівши майже сотню метрів, впав у канаву на узбіччі дороги. На щастя, перед цим йшли дощі, і канава, куди мене кинуло, була затоплена водою; я впав обличчям у воду і одночасно почув тріск. «Напевно, гілка дерева», - майнула думка. Удар мене майже оглушив. Намагаючись піднятися з бруду, я відчув ост ¬ рую біль у руці і лівому плечі. Я все ж піднявся - спершу на коліна, потім на ноги і попрямував, хитаючись, до сухої частини дороги. Я майже втрачав свідомість від болю і рухався вперед немов сліпий. Кожен крок болем віддавався у всьому тілі. На півдорозі мене зустріли ченці, бе ¬ жавшіе назустріч. Виявилося, що разом зі мною був скинутий з даху ще один хлопчик, але йому пощастило ще менше, ніж мені: він розбився на смерть. Далі мене вже несли і відразу помістили в кімнату мого вчителя, який тут же оглянув мене. - Ех, бідні малята, не можна було вас посилати на дах в таку погоду. Потім він звернувся до мене: - Перелом руки і ключиці, Лобсанг. Кістки треба ставити на місце. Справа неприємне, але я постараюся, щоб біль була не сильною ... Перш ніж я встиг щось зміркувати, він вже вправив ключицю і наклав шину. Коли він узявся за руку, я охнув від болю, але учитель діяв вправно і швидко. На руці незабаром теж виявилася шина. Ос ¬ тальне частину дня я провів у ліжку. На наступний ранок лама Мінгьяр Дондуп сказав мені: - Занять закидати не можна. Позайматися тут удвох. Як і всі люди, ти сприймаєш новий матеріал з деякою неохотою. Нічого, я спробую зняти твоє «опір» гіпнозом. Він зачинив віконниці, і кімната занурилася в темряву. Лише слабо горіли лампи на вівтарі. Учитель вийняв звідкись невелику коробоч ¬ ку і встановив її навпроти на поличці. Мені стало здаватися, що я бачу яскраві спалахи, кольорові плями, смужки і рисочки, а потім все це померкло і зникло в беззвучно накотилася хвиля суцільного яскравого світла. Проспав я не 1:00, тому що, прокинувшись, побачив у вікно, як пурпурні вечірні тіні наповнюють долину внизу. У вікнах храму За ¬ тала спалахували вогники, інші блимали на вулицях і між будинками - нічна сторожа робила перший обхід. У місті починалася вечірнє життя. До кімнати увійшов вчитель: - О, нарешті ти повернувся! Здається, астральний світ прийшов ¬ ся тобі за смаком. Ти навіть не хотів прокидатися. А зараз, по-моєму, ти зголоднів, як завжди? При цих словах я дійсно відчув, що вмираю з голоду. Принесли їжу. Я їв, а вчитель продовжував розмову: - За всім нормальним законам твоя душа повинна була залишити тіло, але зірки стверджують, що жити ти будеш до самої смерті, яка настане через багато років у країні червоних індіанців - в Аме ¬ рікьо. Зараз ченці відправляють службу по хлопчикові, який впав разом з тобою і розбився. Він помер миттєво. Мені не раз доводилося заздрити тим щасливчикам, хто вже перетнув життєвий рубіж. Мій досвід астральних подорожей підтверджував, що там дійсно здорово. Але я нагадував собі, що ніхто не любить школу, а вчитися все-таки треба - наше життя на землі є не що інше, як навчання. Але ох яка ж вона важка - навіть коли кістки переламані, доводиться вчитися ще більше! Протягом наступних двох тижнів моя навчальне навантаження була біль ¬ ше, ніж коли-небудь, Це для того, пояснювали мені, щоб я не думав про переломах. До кінця цього терміну кістки зрослися, але біль ще не прохо ¬ дила. Одного ранку, повернувшись до кімнати Мінгьяра Дондупа, я застав його за читанням якогось листа. Він глянув на мене: - Лобсанг, ми приготували пакет з цілющими травами для твоєї поважної матері. Ти можеш сам завтра вранці віднести його і провести вдома весь день. - Я думаю, що батько не хоче мене бачити. Він тоді навіть не огля ¬ нулся, коли я гукнув його зі сходів Потали. - Так і повинно бути. Він знав, що ти тільки що отримав особливі знаки розташування від неоціненний. Він не міг звертатися до тебе в мою відсутність, оскільки Неоціненний віддав тебе під мою повну опіку. Учитель подивився на мене лукаво і засміявся: - У всякому разі, твого батька завтра будинку не буде. Він поїхав на кілька днів у Джангдзе у справах. На наступний день вчитель оглянув мене з голови до п'ят. - Хм, ти трохи блідий, але чистий і доглянутий, а це найголовніше для матері! Ось шарф, не забувай, що ти лама і повинен дотримуватися всіх правил. Ти прийшов сюди пішки, сьогодні ти сядеш на кращого білого коня. Візьми мого. Йому треба порозумітися. Шкіряний мішок з травами слід було звернути в шовковий шарф. Але щоб шарф не забруднити, я сунув його за пазуху і вирішив, що вийму його тільки під'їжджаючи до будинку. Отже, ми пустилися з пагорба удвох: я і білий кінь. На півдорозі кінь зупинився і подивився на мене уважно. З усього було видно, що я йому не подобаюсь, тому що він легенько заіржав і пустився навскач, як би кажучи, що він бачив таких їздців. Мені теж дуже хотілося сказати йому все, що я про нього думаю, але я мовчав. У Тибеті лами, фанатично дотримуються правил, воліють їздити на мулах, оскільки вважається, що мул менш хтивий, ніж кінь. На конях і поні їздять тільки не дуже розбірливі ченці. Що стосується ¬ ся мене, то я завжди віддавав перевагу, якщо надавався вибір, ходити пішки. Спустившись з пагорба, ми, за обопільною згодою, звернули праворуч; у мене мимоволі вирвався зітхання полегшення - з цієї конем, здається, можна ладити. Ймовірно, це пояснювалося простіше: по религиоз ¬ вим міркувань вся система доріг була спланована так, що, куди б ти не їхав, завжди можливий поворот на Лінгхор за годинниковою стрілкою. Таким чином, ми звернули праворуч, перетнули дорогу з Дрепунга і попрямували по окружній дорозі Лінгхор. Проїжджаючи повз храм Пота ¬ ла, я подумав, що за привабливістю він не підлягає порівнянню з Шакпорі. Нарешті, ми перетнули дорогу з Індії, залишивши Калінгчу зліва, а храм Змії праворуч. Угледівши мене, слуги поспішили відкрити ворота. Побоюючись про себе, як би не впасти з сідла, я все ж заїхав у двір з дуже поважним виглядом. На щастя, до мене поспішив один з конюхів і швидко схопив коня за вуздечку. Я спішився. Ми урочисто обмінялися з економом церемоніальними куля ¬ фамі. - Благослови цей будинок і всіх домочадців, високоповажний лама-лікар і пан, - сказав економ. - Хай благословить вас Ясновельможний та Всевидючий Будда і ніспош ¬ років вам доброго здоров'я, - відповів я. - Високоповажний пане, господиня будинку розпорядилася прово ¬ дить вас до неї. Я пішов за ним (можна було подумати, що я сам не знаю дороги!), Намацуючи шарф за пазухою, яким необхідно було обернути ме ¬ шок з лікарськими травами. Ми піднялися на верхній поверх у вели ¬ колепние покої матері. «Мене раніше, просто як сина, ніколи сюди не пускали», - подумав я з сумом. У кімнаті матері було повно жінок! Ледве углядівши їх, я хотів було бігти геть без оглядки! Але не давши мені отямитися, мати сама підійшла до мене, поклонилася і вироб ¬ несла вітання: - Шановний пане і син, Неоціненний надав вам велику честь, і мої друзі хотіли б почути з ваших вуст розповідь про це. - Шановна мати, - відповів я, - правилами мого ордена запре ¬ щено розповідати, про що зі мною говорив Неоціненний. Лама Мінгьяр Дондуп наказав доставити вам цілющі трави і Шарф Привітання. - Шановний лама і син, ці дами приїхали здалеку, щоб уз ¬ нать, що відбувається в будинку Наімудрейшего і як він себе почуває. Чи правда, що він читає журнали з Індії? Кажуть, що в нього є таке скло, яке дозволяє бачити крізь стіни будинку? - Пані моя, - відповів я коротко, - я всього лише лама-лікар, і не мені говорити про главу нашої держави. Я просто посильний. До мене наблизилася молода жінка. - Ти мене не впізнаєш? Я - Ясо! Сказати правду, я дійсно не впізнав її: настільки вона зробилася пишною і ошатною. Від страху по спині поповзли мурашки. Вісім, ні, дев'ять жінок на мене одного. Ні, це вже занадто. Чоловіки, так, я з ними знайомий і знаю їх манери, але жінки! Вони дивилися на мене очима голодних вовчиць, готових накинутися на ласий шматок. Був лише один вихід з положення: бігти! - Шановна мати, я передав вам послання, а тепер я зобов'язаний вер ¬ нуться до моїх обов'язків. Я хворів останнім часом, і в мене накопи ¬ лось багато справ. Сказавши це, я попрощався з дамської компанією, повернувся і майже бігом пустився вниз. Економ повернувся в свій кабінет. Кінь до мене привів конюх. - Обережніше. Рука і плече у мене не в порядку, - сказав я йому, коли конюх допомагав мені сісти в сідло. Він відчинив ворота, і я виїхав на вулицю в той момент, коли мати з'явилася на балконі і щось крикнула услід. Білий кінь повернув ліворуч, так щоб шлях по дорозі Лінгхор знову відбувався за годинниковою стрілкою. Їхав я повільно - мені не хотілося відразу повертатися в монас ¬ тирь. Проїхали повз Гио-За Лінга, Муру гомпа, словом, зробили підлогу ¬ ний круг. Після прибуття в монастир я тут же відправився до лами Мінгьяру Дондупу. - Лобсанг, невже за тобою гналися душі мертвих? - Запитав він, заглядаючи мені в очі. - Та на тобі лиця немає! - Особи ні? - Запитав я. - Справа в тому, що у матері мене Поджі ¬ дала ціла банда жінок. Вони хотіли вивідати, як живе Наімудрей ¬ ший і що він мені говорив. Я їм відповів, що правилами нашого ордена заборонено говорити про такі речі. І пішов звідти швидше, бо вони з мене очей не спускали! Учитель вибухнув веселим сміхом. Чим кругліше від подиву ста ¬ новілісь мої очі, тим голосніше він сміявся. - Неоціненний бажає знати, чи звик ти до монастирського життя або тебе все ще тягне до батьків! Монастирське життя повністю перевернула всі мої уявлення ¬ ня про світське життя; жінки тепер представлялися мені дивними істотами (такими вони залишаються й донині). - Але мій дім тут, - вигукнув я. - Я не хочу повертатися до батька. Всі ці жіночі рум'яна і пудра трохи мене не вбили. А ця манера розмовляти! І дивитися! Навіть м'ясники з Шо так не дивляться на барана! - Тут мій голос перейшов у шепіт: - А бачили б ви їх астральні кольору ... це жахливо ... Шановний лама і вчитель, не поси ¬ лайті мене більше туди. Після цього він довго наді мною жартував: - А нумо, скажи, Лобсанг, як ти втікав банди жінок? Або ще: - Лобсанг, не хочеш ти відправитися сьогодні до матері? Вона влаштовує прийом, а її подружки хочуть розваг ... І все ж незабаром сталося так, що я, по настійною порадою Далай-лами, знову мав їхати в будинок батьків на великий при ¬ ем, організований моєю матір'ю. Ніхто ніколи не перечив рішенням неоціненний. Ми всі його любили не тільки як Бога на землі, але і як людини. Характер у нього був трохи запальний; у мене, втім, теж. І він ніколи не дозволяв власним бажанням брати гору над державними ін ¬ інтересами. Бували випадки, коли Далай-лама гнівався, але гнів його продовжився не довше декількох хвилин. Він був справжнім главою держави і церкви. |
